Київські князі. Частина 2. Випуск #12-1

07.01.2016 14:53

Продовження. Початок у випуску #11

        По смерті Ігоря на престол стала його дружина Ольга (р.п. 945-964), мати їхнього сина Святослава. Її владу (фактично регентство, поки Святослав був надто малим, щоб здійснювати управління державою) визнали воєводи і дружинники Ігоря. Древляни ж, до слова, мріяли про ще один династичний переворот: скинути з київського престолу Рюриковичів і запровадити свою власну княжу династію. Тому після вбивства Ігоря вони порішили послати до Ольги гінців з вісткою: мовляв, ми твого чоловіка вбили, але саму тебе не лишимо (такі добрі), виходь за нашого князя Мала. Та Ольга, жінка мудра, одразу відчула недобре. Древлянських посланців вона – брр! – закопала заживо і послала вістку на древлянську землю, мовляв, засилайте сватів. (Певно, древляни подумали, що їхні гінці загубилися в дорозі.) Підійшовши до питання оригінально, княгиня не стала їх закопувати, а живцем спалила у лазні. Огонь, а не княгиня!         

Василь Сазонов. Перша зустріч князя Ігоря з Ольгою (ХІХ ст.)

       Опісля вона висловила бажання поплакати на чоловіковій могилі, яка знаходилася на древлянській землі. Древляни її, звісно, пустили. Княгиня влаштувала тризну (слов’янські поминки), а коли древляни, які теж брали у цьому участь, випили та закусили як годиться, княжі вояки їх… так, повбивали.                             

        Повернувшись додому, Ольга вирішила, що пора братися до серйозної справи і, зібравши військо, пішла на древлян. Вона хотіла раз і назавжди припнути норовливе плем’я, обклавши його до того ж ще більшою даниною. Княже військо розбили древлянське, але сам люд втік до своєї столиці Іскоростеня, чимало часу провівши в облозі.                                                                                                                         

        Ольга, як вже згадувалось, мудра жінка, зрозуміла, що де сила не може, там розум допоможе. І послала гінця до Іскоростеня, мовляв, ми ж розумні люди, до чого ми досидимось? Шліть мені «по три голуби і по три горобці» од кожного двору та й по всьому. А древляни раденькі старатися. Поприносили горобці, голуби, та й думали, що по всьому. Тим часом Ольжині вояки попричіпляли до лапок пташок трут (висушений гриб трутовик, який займається від однієї іскри), а потім, як стемніло, відпустили їх. Пташки полетіли на свої гнізда і таким чином все місто опинилось у вогні. Тепер уже без перешкод взявши Іскоростень, Ольга знищила усю древлянську верхівку, а йдучи назад, підкинула дровець у палаюче багаття. Загалом Ольга знищила ні багато, ні мало – близько 5 тисяч древлян.                   

Михайло Нестеров. Княгиня Ольга в образі святої.

Ескіз роспису собору Св.Володимира у Києві (1892)

        Між тим Ольга зовсім не відрізнялась самодурством і реально дивилась на речі. Щоб уникнути подібних інцидентів з даниною у майбутньому, вона провела ряд важливим реформ, установивши зокрема фіксовану ставку полюддя.                        

        Як і попередні князі, Ольга мала справи з Візантією. Однак мечеві надавала перевагу слову, тому вела з нею не війну, а переговори. Тому 957 року (за іншими даними 946 року) вона відвідала Константинополь. Там вона прийняла християнство, за легендою її охрестив сам візантійський імператор Костянтин VII Багрянородний (який, до речі, хотів зробити Ольгу своєю дружиною).                                

        Одначе Ользі так і не вдалося зробити християнство державною релігією, хоча вона небезпідставно вважала, що такий крок покращить стосунки Київської Русі з Візантією, важливою державою на тогочасній політичній арені. Але попри те, що серед оточення княгині були прихильники християнства, більшість, в тому числі її син Святослав Ігоревич, залишалися вірними рідному язичництву. Ольга, як мудра жінка, не бажала розколу рідної країни на релігійному підґрунті, а тому поглядів своїх не нав’язувала. Утім, варто зазначити, що саме за Ольги почали будуватися перші на Русі православні церкви, за що 1547 року княгиня була канонізована і православною, і католицькою церквами.                                               

        Успішний зв'язок підтримувала княгиня Ольга і з тогочасною Німеччиною. Загалом же єдина жінка на київському престолі зуміла значно піднести авторитет молодої держави на міжнародній арені. 

Хрещення княгині Ольги в Константинополі.

Мініатюра Радзивіллівського літопису.

         Діти (від шлюбу з Ігорем Рюриковичем): донька Предслава, син Святослав. За деякими даними, у Ольги й Ігоря були також сини Владислав та Гліб (Улеб). Останнього нібито батько – який жах! – вбив за прийняття християнської віри. Ну, й часи…            

        964 року княгиня Ольга вступає престол своєму синові Святославу Ігоревичу (р.п. 964-972). Відомий також під іменами Святослав Хоробрий та Святослав Завойовник, цей київський князь повністю виправдав дані йому імена. З молодих років він ходив у військові походи, був чоловіком простим і не терпів підступу. Саме йому належить вислів «Йду на ви», яким він попереджав противника про свій намір.   

         Князь Святослав, якого ще називають київським Александром Македонським, значно розширив територіальні володіння Київської держави, підкорив нові племена: ясів, косогорів (Північний Кавказ), волзьких болгар (Волзька Булгарія, нинішні Татарстан і Чувашія), радимичів (нинішня південно-східна Білорусь), в`ятичів (верхня і середня течії річок Оки та Москви-ріки; до речі, згідно Іпатіївського літопису, це плем’я разом із плем’ям кривичів вважалося «морально зіпсутим народом»), аланів (вочевидь, тих, що жили на Кавказі, бо загалом це були кочові племена). Серед інших заслуг князя заснування Тмутараканського князівства та знищення Хозарського каганату – держави, що завдавала Русі чимало клопоту, особливо у плані торгівлі.  

        Закінчивши справи на Сході, Святослав звернув свій погляд на Балкани. Там лежав ласий шматочок у вигляді Болгарії. Але йти на неї князь надумав не просто так. До цього його намовив візантійський імператор Никифор Фока, мовляв, поможи мені, брате, з болгарами розібратися. Насправді він дуже не по-доброму заздрив успіхам Русі, яка, до слова, незадовго до цього успішно сходила на Крим, а саме на місто Херсонес, яке належало Візантії і стояло кісткою у горлі у плані – знову ж таки торгівлі. Саме це місто закривало руським купцям доступ до Чорного моря, яке, до речі, у ті часи називалось не інакше як Руське. 

 Пам`ятник князю Святославу у селі Старі Підгірці на Київщині.

Творча майстерня Сидорука і Крилова (CC by-SA)

        Візантійський імператор бажав зіштовхнути між собою двох своїх могутніх противників – Київську Русь і Болгарію. Але і князь Святослав не був ликом шитий, погодившись на пропозицію візантійського «брата», він дбав і про власні інтереси. По-перше, він мав на меті розширити володіння своєї держави, а по-друге, бажав зробити Болгарію своєю союзницею у війні проти Візантії, яку давно мріяв почати. 

          Похід 968 року був дуже успішним. Княже військо розбило болгар, а заодно й завоювало 80 (!) по дунайських міст. Можете уявити як переполошився візантійський імператор! Такого успіху він стерпіти не міг і підступно намовив печенігів¹ напасти на Київ. Святослав був змушений повернутися обороняти батьківщину, але мрій своїх про Балкани не полишив.                                                                         

        Окрім розширення кордонів та зміцнення міжнародного авторитету Київської Русі, князь Святослав також вдало керував і внутрішніми справами, зокрема започаткував процес утворення єдиної княжої династії не лише на київському престолі, а на усіх київських землях, поставивши на чолі цих самих земель не місцевих можновладців, а своїх синів, тримаючи таким чином владу більш ніж міцно у своїх руках. 

         Історія з синами, точніше з одним із синів, заслуговує окремої розповіді. Святослав, як і всякий чоловік при владі, любив насолоджуватися товариством не лише своєї законної дружини, але й інших жінок. Захопився він якось простолюдинкою, ключницею своєї матері (княгині Ольги, як ми пам’ятаємо) Малушею. За іншою версією, щоправда, дівчина мала ім’я Малфрід і була древлянською князівною (може, навіть донькою князя Мала, того самого, що сватався до княгині Ольги), та як би там не було, від цього зв’язку у Святослава народився син – ним був не хто інший, як один з найвизначніших київських діячів – князь Володимир Великий. 

         Загинув князь Святослав Завойовник через підступи Візантії. Повертаючись додому з другого походу до Болгарії, він потрапив у засідку печенігів, яких намовив до цього візантійський імператор. Це сталося навесні 972 року. Одначе існує версія, що печенігів намовив не візантійський імператор, а старший син князя Ярополк.   

      Дружина: Предслава (а також тисячі наложниць).       

      Діти: Ярополк, Олег, Володимир.   

Продовження у наступному номері