Останнє кохання Шевченка (частина третя). Випуск #7-8/2016

         Продовження. Початок у номері 3-4/2016 та у номері 5-6/2016

        І хоча відчувалося напруження через ситуацію, що склалася, Тарас Шевченко і надалі продовжував приїздити в Стрєльну. Дізнавшись, що його кохана застудилася, Шевченко турботливо піклується про неї, замовляє тепле взуття. Згідно спогадів Надії Кибальчич, саме тоді поет надіслав своїй нареченій старовинного хрестика. Ликера жесту не оцінила і викинула подарунок, щойно зрозумівши, що він не золотий.   

       Нарешті наприкінці серпня 1860 року надійшов з Німеччини лист від Миколи Макарова. У ньому йшлося про благословення на шлюб Шевченка з Ликерою, але разом з тим переконливе прохання не поспішати з цим і дочекатися його повернення: «… коли діло йде про ціле життя, то треба помислити гарненько, порадитися усім разом; на письмі це зробити незручно – почекайте ж мене, а я до Вас скоро приїду, скоріше, ніж думав, скоріше, ніж слід би повернутися. Почекайте ж мене, Вашого вірного, щирого друга.»1                              

        Здавалося б – ось воно! – можна нарешті офіційно готуватися до весілля. На радощах Шевченко одразу написав листа Варфоломію, в якому повідомляв про свій намір одружитися (весілля мало відбутися восени – після Покрови) і просив прислати йому на весілля «сушених карасів десяток-другий або й третій та запеченого дніпрового ляща одного, другого або й третього». Також вислав братові план омріяної хати, просив закупити деревини: «купуй ліс сосновий; на одвірки тілько і на двері купи дубового і ясеневого, та а поміст – липи» 2

       Здавалося б, все йшло просто чудово. Ось-ось мала здійснитися Тарасова мрія про одруження і власну хатину, але… 

       Існував ще один лист, надісланий Миколою Макаровим Надії Забілі. І лист цей був сповнений зовсім інших, ніж лист до Тараса та Ликери, почуттів. Він був сповнений справжнього розпачу: «Боже мій… Боже мій… Чому ж це Ви допустили скоїтись, найдобріша, наймиліша Надіє Михайлівно!.. […] Я не можу сказати, що знав Ликеру так, як Ви, але я давно розгадав її. Яке погане літо!.. Який тяжкий час!..» 

Т.Г.Шевченко. Автопортрет (1861)

        Шевченко, можливо, ніколи і не дізнався про цей лист (він, зрештою, і так знав ставлення своїх друзів до свого наміру одружитися з Ликерою), натомість на нього чекало дещо гірше.  

     Від самого початку сватання, а надто тепер, коли все це набуло офіційного статусу, створилась певна незручна ситуація. Будучи нареченою Шевченка, Ликера продовжувала служити покоївкою в домі сестер Надії та Олександри. За таких обставин паннам було незручно просити Ликеру прислуговувати їм, та й сама Ликера не прагнула цього робити, відчуваючи, що вона тепер має особливий статус.

        На початку вересня Надія Забіла вже переїхала назад до Петербургу і Шевченко вирішив знайти коханій окреме помешкання. Наречений винайняв для неї кімнату у квартирі з господинею і прийнявся робити Ликері дорогі подарунки. Та й на цьому не зупинився, а найняв їй учителя. Та не минуло двох тижнів як ідилія скінчилась. Що ж стало причиною їхнього розриву?..    

      В один з днів Шевченко прийшов до Ликери і нібито почав лаяти за безлад у кімнаті, бо ж просив, щоб вона була охайною та «чепурненькою», та, вочевидь, безрезультатно. (Шевченко навіть відмовився, коли господиня пропонувала для Ликери кімнату з прислугою). Та навряд чи сам по собі цей випадок міг стати причиною розриву, адже Шевченку і раніше досить відкрито розповідали про недоліки його майбутньої дружини, серед яких була і неохайність. 

          Натомість сприяти розриву могла інша сцена і реакція на неї Ликери. Одного разу Тарас застав кохану Ликеру в обіймах учителя, якого сам їй і найняв! Але вразило нареченого не тільки (а може, навіть і не стільки) побачене, але й слова «любої», мовляв, а ти що, думав, що я за тебе з любові йду, мене тільки твої подарунки цікавили і можливість нарешті стати панією.

      І тут Тарасові відкрилися очі на майбутню дружину, він нарешті усвідомив, як насправді вона до нього ставилася. Болісно йому було, як болісно! Не тямлячи себе від люті, він вимагав від Ликери, щоб вона повернула йому все подароване. «Душі своєї не шкода було для Ликери, а тепер шкода й нитки! Чудне щось робиться зо мною» 2 - писав він у своєму листі від 18 вересня 1860 року Надії Забілі.       

         Здавалося б, цей роман, що не витримав і двох місяців – закінчився. Але коли обурення спало і біль трохи затих, Шевченко знову намагався поладнати з Ликерою – хтозна, може, він просто не міг повірити, що все так закінчиться. Ще 14 вересня Шевченко, висловлюючи свій жаль за втраченим, написав коротенького вірша, який присвятив Миколі Макарову:

Барвінок цвів і зеленів,

Слався, розстилався;

Та недосвіт передсвітом

В садочок укрався.

 

Потоптав веселі квіти,

Побив... Поморозив...

Шкода того барвіночка

Й недосвіта шкода!

         Два тижні потому, 27 вересня 1860 року, Тарас присвятив Ликері ще одного вірша, позначивши його такою простою і значущою літерою «Л.»:

Поставлю хату і кімнату,

Садок-райочок насажу.

Посижу я і похожу

В своїй маленькій благодаті.

Та в одині-самотині

В садочку буду спочивати,

Присняться діточки мені,

Веселая присниться мати,

Давнє-колишній та ясний

Присниться сон мені!.. і ти!..

Ні, я не буду спочивати,

Бо й ти приснишся. І в малий

Райочок мій спідтиха-тиха

Підкрадешся, наробиш лиха...

Запалиш рай мій самотний.

          Який сум – але без жодної злості – відчувається у цих рядках. Вірш і світлий, і в той же час у ньому є невтішний жаль.   

     Остаточну крапку у відносинах Тараса та Ликери поставила коротка, але дуже цинічна записка. Вочевидь, Шевченко намагався відновити зв’язок з Ликерою і, на думку дослідників, міг також надіслати їй автографи двох своїх віршів, їй присвячених. «Послуша Тарас твоїми записками издес нихто ненужаеца у нас у суртири бумажек много» - ось яку відповідь отримав поет на свій порив. Більше він не робив спроб, а про саму записку стало відомо лише 1914 року.5

           «Я з своєю молодою, не побравшись, розійшовся. Ликеря така самісінька, як і Харита, дурніша тілько тим од Харити, що письменна. Що мені на світі робить? Я одурію на чужині та на самоті!»2 - з розпачем писав Шевченко Варфоломію на початку жовтня. Цей розпач ще не раз повторювався у поезії Тараса. Скільки болю у його словах: «Треба одружитися, хоча б на чортовій сестрі! (вірш «Якби з ким сісти хліба з`їсти…», 4 листопада 1860р.) чи рядках:

Не жди весни – святої долі! 

Вона не зійде вже ніколи 

Садочок твій позеленить, 

Твою надію оновить! 

І думу вольную на волю 

Не прийде випустить... Сиди 

І нічогісінько не жди!..

(«Минули літа молодії…», 18 жовтня 1860 року)

         Прикра історія з останніми і єдиними у житті Шевченка заручинами вдарила по його і без того підірваному здоров’ю. Як ми знаємо, кілька місяці потому – 26 лютого (10 березня за новим стилем) 1861 року – він помер.    

       Що ж сталося з його останнім коханням Ликерою Полусмак? Від своїх панів Карташевських вона отримала відпускну і стала вільною. Вийшла заміж за місцевого перукаря Яковлєва, а про смерть Шевченка, як свідчить історія, дізналась випадково. Деякий час працювала у магазині французької білизни у Петербурзі. Мала чотирьох дітей, але родинне життя не склалося – чоловік пиячив. 

       Тож вона його вигнала, а перукарнею нібито сама управляла. І здавалося б – нічого особливого. Але одного дня 1904 року Ликера приїхала до Канева, щоб наступні 12 років щодня приходити на могилу свого колись нареченого. Що сталося з нею? Невже усвідомила свою помилку? Дослідники розділяються у думках. Дехто вважає, що таким чином марнославна Ликера хотіла здобути і собі частинку слави Шевченка, інші – що це був чистосердечний жест.

     «Як зразу бачу її в довгому літньому шерстяному чорному пальті, у великому шерстяному платку – ну та ж монашка. Стоїть довго-довго мовчки біля хреста. […] Скажу прямо: брешуть про неї багато люди. А я скажу: Лукеря – блаженная душа, непорочная душа, а що така її нещасна доля, то так, мабуть, Господу угодно»- такими словами згадував Ликеру Полусмак вірний наглядач Тарасової могили у Каневі Іван Ядловський.    

Могила Ликери Полусмак у Каневі

        Що ж, як бачимо, кожен може зробити свій висновок. Зрештою, кожен з нас заслуговує на прощення. Кажуть, Тарас так і не зміг її розлюбити – мало не до самої смерті стояв на його мольберті портрет Ликери… Що ж до самої дівчини, то її у певній мірі можна зрозуміти: змалечку вона росла із панами, булі їм як сестра, але насправді ніколи не була їм рівною. Немає нічого дивного, та зрештою і поганого у тому, що вона хотіла стати панією, дорівнятися до них. А щодо Тараса – мабуть, вона не кохала його. І це було її помилкою - погодитися на цей шлюб без любові. Та зрештою, хто з нас не робить помилок?..  У Каневі Ликера, будучи талановитою вишивальницею, вишила останній рушник – весільний (жінки!) – для Тараса. На ньому, як того колись хотів Шевченко, були вишиті півні. Весільний рушник був практично єдиною власністю Ликери на схилі літ. Нині чотирьохметрове диво зберігається у музеї Т.Г.Шевченка у Каневі.

    Ликерине життя закінчилося сумно. Залишившись без засобів до існування, вона потрапила до канівської богадільні, де і померла насамоті у лютому 1917 року.     

       Колишня Тарасова наречена просила поховати її поближче до нього – на кладовищі на Монастирку, що навпроти Тарасової гори, але побажання її не були враховані. Свій спочинок Ликера Полусмак  знайшла на кладовищі на Сільці – за кілька кілометрів від могили поета. Довгі роки її могила стояла у забутті, ніхто не згадував про ту, яка мала стати дружиною Великого Поета. Але завдяки старанням працівниці Шевченківського заповідника світ приголомшила новина – останнє кохання Шевченка знайшло спочинок на канівській землі! Зараз на могилі встановлено гранітний надгробок, на якому викарбовано ті самі слова Шевченка:

 

Барвінок цвів і зеленів,

Слався, розстилався;

Та недосвіт передсвітом

В садочок укрався.

 

Потоптав веселі квіти,

Побив... Поморозив...

Шкода того барвіночка

Й недосвіта шкода!

         …Шевченко так ніколи і не одружився, не мав своєї світлої хатини і лише кілька днів не дожив до довгожданої звістки – кріпацтво скасовано! Але якщо існує якесь потойбіччя, то, можливо, десь там усі його мрії здійснилися…

[...]

Або над Стіксом, у раю,

Неначе над Дніпром широким,

В гаю — предвічному гаю,

Поставлю хаточку, садочок

Кругом хатини насажу,

Прилинеш ти у холодочок,

Тебе, мов кралю, посажу.

Дніпро, Україну згадаєм,

Веселі селища в гаях,

Могили-гори на степах —

І веселенько заспіваєм...

 

(Чи не покинуть нам, небого…, 14-15 лютого 1861 року)

 


 Листи до Тараса Шевченка. — К., 1993.
 Шевченко Т. Г. Повне зібрання творів: У 12 т. / Редкол.: М.Г.Жулинський (голова) та ін. — К.: Наук. думка, 2001. Т. 6: Листи. Дарчі та власницькі написи. Документи, складені Т. Шевченком або за його участю. — 2003. — 632 с: портр. 
 Павло Зайцев. Життя Тараса Шевченка. – Мюнхен: Logos, 1955 р. – 400 с.
 Олександр Дорошевич. Трагедія самотнього кохання (Шевченко й Ликера) – Життя й революція. – 1926. – вересень.
Ряд дослідників не вважають Ликеру авторкою цієї цинічної записки, натомість приписуючи авторство комусь з оточення Шевченка, яке було не в захваті від його ідеї шлюбу зі служницею. 
Ольга Білокінь «Живе слово Ядловського» - Только Ты №38 (697) від 19 вересня 2012 року

       Джерела:

1.     Відкрита багатомовна мережева енциклопедія «Вікіпедія»

2.     Володимир Сиротенко (Вербицький) «Ликера Полусмак – наречена Тараса Шевченка» - Мистецька сторінка – storinka-m.kiev.ua

3.     Енциклопедія життя і творчості Тараса Шевченка - http://www.t-shevchenko.name/

4.     Ізборник. Історія України IX-XVIII ст. Першоджерела та інтерпретації – litopys.org

5.     Листи до Тараса Шевченка. – К., 1993.

6.     Надія Наумова «Літо останнє. Остання любов.» - Науково-популярний журнал «Чумацький шлях» №1, 2011р.

7.     Ольга Білокінь «Живе слово Ядловського» - Только Ты №38 (697) від 19 вересня 2012 року

8.     Павло Зайцев. Життя Тараса Шевченка. – Мюнхен: Logos, 1955 р. – 400 с.

9.     Спогади про Тараса Шевченка. К.: Дніпро, 1982.

10.  Тарас Шевченко. Альбом. Укр., рос., англ. та фр. Мовами. Автор-упорядник Д.В.Степовик. – К.: Мистецтво, 1984 – 159 с., кол.іл.

11.  Тарас Шевченко. Зібрання творів: У 6 т. – К., 2003

12.  Тарас Шевченко. Кобзар. – К.: Видавництво художньої літератури «Дніпро», 1974 – 623 с.

13.  Т. Г. Повне зібрання творів: У 12 т. / Редкол.: М.Г.Жулинський (голова) та ін. — К.: Наук. думка, 2001. Т. 6: Листи. Дарчі та власницькі написи. Документи, складені Т. Шевченком або за його участю. – 2003. – 632 с: портр.