Останнє кохання Шевченка (частина перша). Випуск #3-4/2016
У радянські часи з Т.Г.Шевченка зробили «мужицького» поета-кріпака з села, який нібито під словами «у сім`ї вольній, новій»1 мав на увазі Радянський Союз. Про особисте життя поета ніхто особливо не згадував – яке особисте життя може бути у борця за свободу? Але жінки у житті Шевченка були і не одна. Інша річ, що йому з ними не щастило.
Вони не могли відповісти йому взаємністю, бо вже були заміжні, через велику різницю у віці чи статусі (все-таки Шевченко був відомим поетом та художником, його ж обраницями часом ставали прості сільські чи провінційні дівчата). Певно, не було у житті Шевченка щасливого кохання, та найгіркішим було останнє. Він покладав на нього великі надії та сподівання, він вірив, вірив, що знайшов те, що так довго шукав і так палко прагнув. Але всі сподівання в одну мить розлетілися на друзки, залишаючи на серці глибокі шрами, яким уже не судилося загоїтися із плином часу…
Кохання звали Ликера Полусмак. Але спочатку трохи передісторії.
Т.Г.Шевченко. Автопортрет (1840)
У 1858 році Шевченко нарешті повернувся до Петербургу із заслання, що тривало майже 10 років (3 роки поет провів в Оренбурзі, а наступні 7 на півострові Мангишлак, що у Казахстані; увесь цей час Шевченко перебував на військовій службі, продовжуючи таємно писати та малювати), у яке потрапив через написання «неугодних» політичних творів, в яких різко засуджував політику російського царизму, та за участь у Кирило-Мефодіївському братстві. Останнє, втім, російською владою (хоча це і було правдою) доведено не було.
Після звільнення поет був змушений на півроку – до отримання дозволу на в’їзд до Петербургу – затриматися у Нижньому Новгороді, де він невдало сватався до місцевої акторки 16-річної Катерини Піунової.
Виснажений 10-річним перебуванням у засланні – в далині від любої України, друзів і однодумців, позбавлений можливості вільно творити (Шевченкові офіційно було заборонено писати і малювати, він знаходився під постійним наглядом і міг творити лише уривками, потай), Шевченко мріяв лише про одне – світлу хатину і добру дружину. Мріяв оселитися на Україні, серед рідних краєвидів. Омріяним ідеалом – хоча Шевченко і залицявся часом до панночок явно не бідацького походження – була проста україночка, краще б навіть сирота, як він, та кріпачка. Щоб могла зрозуміти його і розділити з ним його погляди і життя. І така дівчина митцю зустрілася – українка, сирота, кріпачка – немов під припічком, у далекому Петербурзі знайшла – от тільки Шевченка зрозуміти вона зовсім не прагнула.
Т.Г.Шевченко. Гора Кулаат (1851-1857)
Картина написана у період заслання
Ликера Полусмак була, як і Шевченко, сиротою і з дитинства виховувалася у домі поміщика, журналіста та чиновника Миколи Макарова (з ним Шевченко познайомився у 1858 році – рік свого повернення із заслання) у селі Липів Ріг, що на Чернігівщині. Ликера була кріпачкою, але на панщині пшеницю в лахмітті не жала, а в гарній одежі прислуговувала у домі.
У 1859 році Микола Макаров привіз Ликеру із собою у Петербург, щоб та прислуговувала його молодшій сестрі Варварі Карташевській. Сама Варвара Яківна познайомилась із Шевченком у Петербурзі, коли він повернувся із заслання у 1858 році. Вона була прихильницею поета і вони добре потоваришували.
Саме в домі на той час 27-річної Варвари Яківни Шевченко вперше і побачив Ликеру (ймовірно, це сталося у травні 1859 року). Приваблива молода дівчина в українському вбранні (на той час у Петербурзі було в моді все «малоросійське» , тож пани (частіше, певно, ті, що й самі мали українське походження) любили виряджати своїх слуг в національне українське вбрання) привернула увагу поета, але не тоді він в неї закохався. До трагедії лишалося більше року.
А поки що Тарас Шевченко вирушив у свою третю і останню подорож до рідної України, де мріяв оселитися. І хоча ця подорож була короткою, на митця чекала зустріч із двома жінками. Першою була Марія Максимович, дружина Михайла Максимовича, видатного вченого, першого ректора університету Святого Володимира (нині Київський національний університет імені Тараса Шевченка). З нею поет познайомився у 1858 році – їдучи з Нижнього Новгорода до Петербурга, він затримався у Москві, де тоді жило подружжя Максимовичів. Марії Максимович у 1857 році було близько 20-ти років (її чоловікові – 53). Щойно побачивши її, Шевченко був зачарований. «Яке чарівне прекрасне створіння. Але що в ній наймиліше за все, це чистий недоторканий тип моєї землячки. […] І де він, старий антикварій2 викопав таке свіже, чисте добро? І сумно, і заздрісно.» - написав митець у своєму щоденнику3 18 березня 1858 року.
Шевченко повернувся до Петербургу, а подружжя Максимовичів переїхало до хутору Михайлова гора (нині село Прохорівка Канівського району). З Марією Шевченко продовжив спілкування у листах, він просив її знайти йому гарну дружину: «Оженіть, будьте ласкаві! а то як ви не ожените, то й сам Бог не оженить, так і пропаду бурлакою на чужині»4. Очевидно, що Шевченко був закоханий у Марію. Та хіба міг він зруйнувати родину свого друга?.. Марія була так близько і водночас такою недосяжною. Прохання знайти йому дружину було чи не єдиним, що наближало її до нього.
У червні 1859 року Шевченко гостює на хуторі Михайлова гора, де спочатку малює портрет Михайла Максимовича, а згодом і Марії. Портрет цей дивовижний. Чарівні, м’які риси обличчя, великі очі, меланхолійна чуттєва лінія губ і білий напівпрозорий серпанок, немов ореол. Марево, прекрасне видіння…
Т.Г.Шевченко. Портрет Марії Максимович (1859)
10 днів на хуторі минули швидко. Марія не знайшла Тарасові дружини, та він навряд чи їй за це нарікав…
Від Максимовичів Шевченко поїхав до рідної Кирилівки, де зустрівся зі своїм братом та сестрою. А з Кирилівки поїхав до Корсуня (нині Корсунь-Шевченківський). Там то і відбулася друга зустріч.
Троюрідний брат поета Варфоломій Шевченко у Корсуні служив управителем панського маєтку. Саме тут Тарас Шевченко познайомився з Харитою Довгополенко. Харита була служницею Варфоломія. Їй було 18 років, це була проста українська дівчина, що так імпонувало поету. Ось як описував Хариту Варфоломій Шевченко: «Не можна сказати, щоб вона була красива, але щось у неї було дуже симпатичне: тихий характер, ніжне і добре серце, чиста душа і молоді літа були красою Харити.»5.Не дивно, що думками Тарас Шевченко знову і знову вертався до Харити після свого вимушеного повернення до Петербургу на початку вересня 1859 року. (Вочевидь, царські приспішники (і цілком можливо, небезпідставно) боялися небезпечних наслідків безпосередньої близькості автора до предмету своїх палких поезій – України та її народу. Тому Шевченка заарештували (якраз таки поблизу маєтку Максимовичів, коли він їхав побачитися з подружжям вдруге) і в ультимативній формі запропонували виїхати до Петербургу.)
Будучи знову в далині від рідної землі, Шевченко згадував просту сільську українську дівчину, землячку Хариту, і з надією писав Варфоломію, запитуючи чи не посватав ще хто його служницю.
Хариту ніхто не посватав, але йти за Шевченка вона відмовилась – для неї він був практично незнайомою людиною із зовсім іншого, далекого для неї, світу, який вона не прагнула пізнати. До того ж, напевно, далася взнаки і вагома різниця у віці – 27 років на користь нареченого. Тому Харита вийшла заміж за молодого писаря. Шлюб їхній, щоправда, не був щасливим, але це вже зовсім інша історія.
Восени, взимку та навіть ще навесні вже 1860 року Шевченко ще сподівався побратися з Харитою. «А я вже Хариті і намисто, і дукач, і хрест купив. Дурень думкою багатіє, як то кажуть. А ти все-таки з очей її не спускай, може, ще що-небудь і буде.» - писав Шевченко Варфоломію 22 березня 1860 року. Навесні того ж року Варвара Карташевська з чоловіком поїхала на деякий час закордон. Ликеру ж, свою служницю, «позичили» Надії Забілі6. На літо Надія зі своєю сестрою Олександрою7 переїхала у дачне селище Стрєльна, що під Петербургом, і звісно, узяла із собою Ликеру.
Тут Шевченко і побачив її. Побачив, хоча і знав раніше. До того часу поет зрозумів, що з Харитою каші не звариш і раптом – вона! Проста українська дівчина – тут, у далекому Петербурзі. І він закохався.
Продовження у наступному номері