Вчителька (Подражаніє Шевченку). Випуск #9
Помре ота баба і поминки справлять,
Могилку на цвинтарі й хреста поставлять.
Чи любила, жила? Чи щаслива була?
Та то ще й нічого – аби не пила вона кров із другого…
А люди не знають, того не спитають.
На могилці винце п’ють та дочечку лають.
От вона така-сяка, в неї ж мати золота!
Вони п’ють, того й не знають…
Що була у неї мати, хоч тікай скоріше з хати.
А буває схопить дівку та об камінь голівкою:
«Ти така в мене сяка! Заробила кулака!»
Дівчинка біжить із хати, та не знає, де сховати
Біль свою… І сльози душать…
Їх лиш сонечко осушить.
Ну а люди… Синця бачать, а того й не спитають.
Одного лишень співають:
«Треба матір поважать!».
А дитину ображать їй ніхто не заважає.
А дівча не знає, чи заслужила за що?
Воно у куточку свій сховок знайшло.
Але прийде мати, почне шпиряти…
Вдома – скажениться, на людях – чарівниця,
І сміється, і посміхнеться,
І для кожного в неї слово добре знайдеться.
Іконами обвішалась – наче вірить в Бога,
А сама свою дитину зі світу та й зводить.
Кров з неї п’є, п’є і попиває…
А люди не знають, а знають – не зважають.
А матінка собі сама та й комедію лама:
«Ота чудесна я, ніжна, добра, золота!».
І нема тому зупину, і ніхто її не спинить.
Матір та собі живе, а другим світ затуляє,
З дівчини дурну робить, усе її лає.
А та виросла й не знає, куди себе діти:
«Мати каже, що я дурна я. Що ж мені робити?!».
Ну а мати собі знає, серед дня білого ікону хапає:
«За що мені, Боже, ти дав мені дочку негожу?!».
Клянеться, божиться: «За що ледащицю?!».
А донька руками сльози закриває.
Була б кудись ділась, та куди не знає.
Скажеш людям – не повірять,
Та ще й лаять будуть.
От такі-то вони добрі люди…
Минає рік, минає два…
Заживає у доньки від синців голова,
А рани на серці… Плаче щоночі…
Вона вже й не знає сама, чого хоче.
Рік за роком минає…
Сонце сходить і сонце сідає,
Донечці воно очі відкриває.
Вона перестала причину шукать
І зрозуміла: треба тікать!
«Поки жива я на цім світі – треба тікать!».
Дунув вітер…
А матір все знає, що дочечку лає –
Такая-сякая, сякая-такая!
Люди жаліють того і не знають,
Що матінка вже з них кров попиває.
Та вже щось таке відчувають –
Матінка в двір – вони з двору тікають.
Донечка про матір згадає – серце своє крає…
Стане в чужім краї понад водою:
«Бодай же я краще була сиротою!».
Та воно нічого – рани заживають,
У чужому краї добра наживає…
А матінка нічого, довго жила.
Кров із своїх рідних ох і пила!
Та й її поховали, хреста справили –
Лихе не згадали.
Лише п’ють та судять.
Ну а ми – не будем.