Церква – осередок віри і добра? Випуск #1
Релігія – найбільший обман людства
Джордж Карлін
«Яку релігію сповідуєте?», « Як часто ходите до церкви?», « Та ти що – це ж гріх!» – як часто можна почути такі вислови у нашому повсякденному житті. Ми ходимо до церкви, святкуємо церковні свята, кажемо «Слава Богу!» і навіть не замислюємося над тим, що церква не має нічого спільного з Богом.
Часто дивуєшся – наскільки ж церковникам вдалося «запудрити» своїм прихожанам мізки! Невже ви справді думаєте, що Богові потрібні ваші свічки й ікони? Вони потрібні лише тим, хто на них заробляє. А заробляє непогано, треба сказати. Певно, чули, що попів бідних не буває? То ж бо і воно. І як це воно узагалі виходить: церква, а вірніше, її «служителі», комерційну діяльність ведуть, а податків ніяких не платять. Ми ж для душі, мовляв. Церква і у держави на особливому рахунку: статус у неї наче у недоторканної особи. І взагалі релігія стала чимось таким обов’язковим для людини, як громадянство чи національність. Дивно, що її ще не вказують у відповідній графі особистих документів. Але ж це абсурд! Якісь люди у чорних рясах вказують вам як жити, не маючи на це ані найменших підстав. І повірте, знявши ці свої ряси, вони сміються з «дурних прихожан» і рахують свої прибутки: за свічки, ікони, хрестики, хрестини чи вінчання… Але спробуйте лише сказати щось проти церковників, вони одразу схопляться за свої хрести і почнуть лякати вас гріхами, і про пекло не забудуть згадати. Як же ж – треба захищати своє джерело доходів!
Віра чи торгівля страхом?
Не виключаю, навіть можу підтвердити, що є люди, які справді у це вірять, щиро хрестяться перед іконами, дотримуються постів і вірять у пекло і рай. Що ж, кожному по вірі його… Але як же багато тих, хто обвішується іконами і постійно причитає «За що ж мене Бог наказав!», а насправді загризають життя своїм близьким, хоч на людях часто виглядають «ясочками». Але, певно, найбільше тих, хто навіть і не замислюються над тим, що ж таке ця релігія насправді і навіщо вона узагалі їм потрібна, отримавши певне вірування у спадок від своїх батьків, як прізвище чи будинок.
Взявши за приклад християнство, можна сказати, що спочатку це було живе вчення. Але нині від нього не лишилося і сліду. Церковники швидко зметикували, що з цього можна отримати неабиякий зиск – достатньо лише залякати людей. Адже – задумайтесь на хвилинку – уся релігія тримається на страхові. Люди ходять до церкви чи почитають святих, тому що бояться. Бояться, що Бог їх покарає. Я вас прошу! Бог ні за що вас не карає – люди самі себе карають! І навіть не у тому плані, що одна конкретна людина сама себе за щось карає. Ні, я маю на увазі те суспільство, яке людство саме собі створило. Ну ось, наприклад, згадаймо поему «Катерина» Т.Г.Шевченка. Молода дівчина народжує позашлюбного сина від чоловіка, якого кохала, але він відправляється на службу в царську армію і більше не згадує про свою кохану. Все село «тикає пальцями» і сміється з дівчини та її батьків, роблячи їхнє життя нестерпним. Врешті батьки не витримують і виганяють дочку з хати, іди, мовляв, шукай свого чоловіка, а сюди більше не повертайся. А невдовзі і самі помирають від сорому і горя. Катерина в «одній свитині» і малою дитиною на руках ходить битими шляхами і ночує попідтинню, бо ж «добрі люди» і в хату не пустять. А коли нарешті знаходить свого коханого-москаля, то він робить вигляд, що і не знає дівчини. З горя вона утопилася в зимовому озері, залишивши дитя на шляху… Підрісши, хлопчик став поводирем кобзаря. Але, як дає нам зрозуміти автор, його нічого доброго в житті не чекає. Де і кого наказав Бог? Ніде і нікого. Вся справа у людях, у їхніх «порядках», часто нав’язаних церквою, у їхньому відношенні, у їхньому суспільстві. Хіба дивлячись на маленьких дітей, ви зможете сказати, хто з них народжений у шлюбі, а хто ні? То ж бо й воно. Ці діти однакові. Природі байдуже на людські умовності. Лише самим людям не байдуже – вони постійно створюють собі якісь умовності, гріхи й інші заморочки. Хіба Бог наказав Катерину? Ні, її покарали самі ж люди. Хіба ж якби не ці люди і нав’язані їм догмати, нормальні батьки вигнали б свою дочку голу й босу з маленькою дитиною?! Не Бог вас карає, а ви самі.
А саме диво народження? Нам, людям, дуже пощастило, що церковники не змогли і, дай Боже, не зможуть, знайти альтернативного способу появи діточок на світ, окрім того, який дарований нам природою, а то вони тут же оголосили б народження дітей і все, що з цим пов’язане – гріхом. Смертним. Нічого отримувати задоволення від життя, їжі, кохання – щасливі люди церкві не потрібні. У них в пошані лише люди з обробленими мізками, які завжди носитимуть їм десятину і платитимуть по прайсу за своєрідні церковні послуги.
Повертаючись до витоків християнства, не можна не згадати скільки «добра» людям це принесло. Щоб завоювати панівне становище, представники християнства пролили скільки крові, убили стількох людей, що, певно, й жодна війна з цим не зрівняється. А згадайте хрестові походи. Скільки книг було спалено церквою, скільки людських життів нею скалічено. Той, хто відступав від церковних догматів оголошувався єретиком, з усіма послідуючими наслідками. А той, хто, не приведи Господь, насмілювався займатися наукою і суперечити церкві, то… А всі ці полювання на «відьом»? Страшно подумати, що люди до цих пір вважають церкву осередком чогось доброго!..
Дуже пізнавальним у цьому плані є голлівудська кінострічка «Агора» (Agora, 2009), у якій розповідається про процес завоювання християнством своїх позицій у Єгипті. Чимало цікавого можна знайти й у відомій книзі «Код да Вінчі» Дена Брауна.
Жінок же церква не поважає взагалі. Певно, користується принципом «Кращий захист – це напад». Щоб не дозволити жінці відчути і зрозуміти свою силу, дану їй природою, її треба загнобити, зробити чимось другорядним, брудним. А що це за правило – жінкам в церкву заходити тільки з покритою головою? Дурниці, та й годі. Але ці дурниці дорого коштують жінкам, яких довгий час вважали лише додатком чоловіків для приготування їжі і народження дітей.
У Біблії можна прочитати багато цікавого, та справа у тім, що більшість християн її… не читає. Просто слідує безглуздим догматам церковників. Слухає проповіді, вважаючи себе дуже набожною і правильною, а потім іде до магазину і грубіянить продавщиці.
Окремої розповіді варті й секти. З історій про обдурених та постраждалих прихожан можна вже багатотомник видати. Але популярність цих «божих домів» аж ніяк не падає, а навпаки – постійно будуються нові. А держава ніби й не бачить, хоч це вже навіть і не церква, а конкретна «дурилівка».
Є й ще один цікавий аспект. Чи відомо вам скільки безцінних пам’яток архітектури в Україні руйнується просто неба? Не поспішайте з відповіддю. Більшість з них навіть не внесено до якого-небудь реєстру. Олеський замок, Білгород-Дністровська фортеця, Лівадійський палац – цей список могли поповнити цілком унікальні пам’ятки – замки, палаци, фортеці, або хоча б те, що від них залишилося. Але ні, держава не поспішає їх відновлювати чи бодай звертати увагу. Воно й зрозуміло – звідки кошти на це? Тут он пенсіонери бунтують – пенсії у них малі. А раз так, значить треба збільшити податки. Так, щоб бізнесмен-початківець платив щомісяця до Пенсійного фонду по 500 гривень, навіть якщо він і десяти гривень не заробив. А з іншого боку, одна з найприбутковіших організацій – церква – й копійки не платить в державну казну, прикриваючись «духовним». Знаєте, таку собі притчу-гумореску? Жив-був маленький хлопчик. Мати йому часто казала, що є такі божі храми – в них можеш прийти, якщо тобі буде погано і тобі завжди допоможуть. І ось він виріс і в несприятливий момент свого життя, згадавши про материні слова, пішов до церкви. Зайшов, а йому з усіх боків: «Ти не так вдягнувся!», «Ти свічку не так тримаєш!», «Ти стоїш не так!». А одна бабка та й каже: «Знаєш що, купи собі спочатку книжечку про те, як треба в церкві поводитися, а потім вже заходь». Вийшов чоловік, сів на лавку та й заплакав: «Оце так допомогли!» Підходить до нього Господь та й питає: «Чого плачеш, сину мій?». А той йому й розповідає. Господь сів поряд та й каже: «Не сумуй, сину мій, вони й мене туди вже давно не пускають». Дуже наглядно, чи не так?
І на противагу зруйнованим пам’яткам, рідко де можна знайти обшарпану церкву – всі вони зазвичай виглядають цілком доглянуто і охайно. Воно ж бо й не дивно – церква має виглядати привітно, щоб люди вірили, що це «божий дім» і йшли туди юрбами, несучи попам свої грошики.
Вірити чи ні – справа ваша. Та якщо вам так потрібно у щось вірити, можливо, краще буде, якщо ви віритимете у самих себе, у те, що ви вирішуєте як вам жити, а не церковники, які лише прикидаються добрими дядечками. А наостанок один з рубаїв Омара Хайяма:
Багато вірувань, та всі несхожі…
Що значить – єресь, гріх, іслам?..
Любов до себе – це я вибрав, Боже,
Все інше – не потрібне нам!
Любіть себе і будьте щасливі!.)