Родичі. Випуск #2-2016
- Я думав, ми як одна родина.
- Так, але «як родина». Це ще не родина. Родичі все задарма отримати хочуть.
«Діамантовий поліцейський»
Ні, мова зовсім не про те, що безкоштовно, а що платно хочуть отримати наші родичі. Мова скоріше про те, що, як кажуть, не все те золото, що блищить.
У нас в суспільстві прийнято вважати, що родичі – це щось таке недоторкане. «Ну вони ж наші родичі» - кажемо ми і в цьому є певний сенс. До того самого моменту, поки ті самі родичі не починають сідати тобі на голову чи лізти у твої справи, вважаючи їх чомусь своїми.
Мені дуже пощастило з мамою, але я не можу сказати цього про інших своїх родичів. Певно, що й вони тієї ж думки. Ні, ми не конфліктуємо. Нам просто немає діла один до одного. Взагалі. Ми не ходимо один до одного в гості і навіть на свята не збираємось. Хіба що на весілля, щоб показати видимість великої люблячої родини. І я пам’ятаю далеко не всі імена своїх родичів. Але це ще не найгірший варіант, я вам скажу. Це чудово, коли у вас велика дружна родина, де всі один одного розуміють, люблять і підтримують. Але я таких бачила…аж ні одної. Не знаю чому так. Можливо, відповідь у тій чудовій приказці «Моя хата скраю…», а може, у потрійних дверях у квартирах чи наворочених домофонах на обшарпаних під’їздах. Ну не знаю… Та й мова не про те.
Отже, це чудово, якщо вам у вашій родині комфортно. Але часто буває навпаки. З родичами стосунки так собі, спілкуватися з ними не велике задоволення, але якщо вони переступають розумну межу у спілкуванні, ми не поспішаємо їм про це бодай натякнути. «Ну це ж родичі!» Або ще й того гірше: родичі відверто псують вам життя, але ви й слова кривого їм не скажете, бо добрі люди завжди скажуть вам: «Ну це ж родичі!» І ви чомусь повинні терпіти їх тільки тому що це троюрідна тітка вашого племінника. Абсурд! Чужим людям ми б не дозволили так себе поводити, але родичам… І який у цьому сенс?
Правда у тому, що ми не повинні терпіти нахабних невихованих людей, які лізуть, куди їх не просять і байдуже родичі вони вам чи люди з вулиці. Ми користуємось налаштуваннями «по умовчанню»: якщо родичі, то це неодмінно хороші люди, які бажають вам добра. Так, певно, мало б бути, але це не завжди так. Те, що вони ваші родичі ще автоматично не означає, що це саме ті люди, з якими вам буде комфортно і яких вам варто пускати у своє життя.
На жаль, не усім щастить з батьками. Деяким не щастить дуже. Іноді мати чи батько – це, на превеликий жаль, люди, з якими хочеться спілкуватися в останню чергу. Але суспільство засуджує таке ставлення, мовляв, батьків треба любити і поважати! Це так. Але нехай би суспільство звернуло б свою увагу і на те як поводяться такі батьки зі своїми дітьми. Але на це очі чомусь часто закривають. І всі ці стереотипи часто заважають нам бачити речі такими, якими вони є насправді. Нехай я терпітиму ненависних родичів, нехай вони діставатимуть мене, але я робитиму вигляд, що все добре, бо так прийнято у суспільстві. Але прийшов час позбавитись від цього! Ви не повинні любити когось лише тому що «повинні». Нічого не вийде – любов не терпить примусовості. Іноді краще просто зізнатися собі у тому, що ви – ну так вже склалося – не відчуваєте якихось теплих почуттів до певних родичів і перестати перейматися, якщо вам просто не хочеться з ними підтримувати стосунки. Це відверто. Так. Але бути чесним із самим собою це, на мою думку, одна із запорук щасливого життя. А хіба не цього всі ми прагнемо?
Мені особисто друзі ближчі за родичів. Але це й не дивно, адже нас пов’язує дещо більше, ніж «повинність» родинного зв’язку. Як то кажуть, брат не завжди друг, але друг завжди брат. Безглуздо вважати, що ми з двоюрідною сестрою станемо найкращими подругами лише тому що маємо кровну спорідненість. Хоча я зовсім не проти цього. І я зовсім не пропоную відмовлятися від родинних зв’язків. Зовсім ні, якщо вони приносять вам радість. Ви самі обираєте собі оточення і ви в праві не спілкуватися з тими, з ким не бажаєте. Нехай навіть це ваші родичі.