Останнє кохання Шевченка (частина друга). Випуск #5-6/2016
Продовження. Початок у номері 3-4/2016
Не знати достеменно, коли це трапилося. Та й чи можна все сказати однією датою. Як би там не було, її ми ніколи не дізнаємось – Шевченко був дуже потайливим у своїх інтимних переживаннях, для його ж оточення звістка про заручини поета з Ликерою Полусмак стала шоком. І зовсім не тому, що знаменитий Тарас Шевченко надумав побратися з простою служницею. А ось чому.
Якщо звернутися до зовнішності Ликери, то за словами відомого російського письменника Івана Тургенєва1 (так, того самого, що написав «Муму»), вона не була писаною красунею, але «по-своєму приваблива» з гарним волоссям і статурою. І звісно ж, тут стане у пригоді портрет Ликери руки самого Шевченка, у якому він майстерно вловив не лише зовнішню привабливість коханої, але й кокетство і хитрість.
Ликера Полусмак у другій половині ХІХ ст.
Так, на жаль, за спогадами сучасників (а надто сучасниць), у моральному плані Ликера програвала своїй зовнішній привабливості. За спогадами своєї матері Надії Забіли Надія Кибальчич (українська письменниця, писала під псевдонімом Наталка Полтавка) оповідає таке: «Ликера з першої ж пори показалась дівчиною лінивою, нечепурною і дуже легкодушною. […] Проте була дуже кокетна і любила красуватись своїм тонким, гнучким станом.»2 До того ж, Ликера як для простої дівчини була дуже розумною та хитрою. В усьому перш за все дівчина шукала собі вигоди. Не було в ній, окрім молодої привабливості і належності до українського роду, того, що так шукав Тарас. Вона не була його спорідненою душею, але кохання (точніше, закоханість) затьмарює очі. А якщо додати до цього жагуче прагнення поета створити нарешті власну родину, то стане зрозумілим, чому Шевченко так хотів побратися з Ликерою, попри всі її недоліки.
Того літа Шевченко часто навідував сестер Надію Забілу та Олександру Куліш у Стрєльні. Бавився з дітьми, яких так любив, часом навіть проводив час у розмовах з Ликерою. Але ніхто нічого й не підозрював. Що дивного було в тому, що Тарас розмовляв зі своєю землячкою, яка тут, на чужині, була для нього немов оазисом тієї любої України, яку він був змушений полишити? Окрім того, Тарас любив поговорити з селянами, простим людом, представницею якого і була Ликера. Здавалося б, ніщо не передвіщало трагедії.
І ось одного стиглого літнього дня, 27 липня, Тарас Шевченко, вийшовши у садок з Надією Забілою, раптом сказав їй, що посватав щойно Ликеру. Це був наче грім серед ясного неба.
Господиня дому не могла отямитися від цієї новини. Вона, як і її родина, дуже поважала поета, тому одразу розповіла йому все, що знала про Ликеру. На жаль, серед того було небагато хорошого. Звісно, Тарас, цілком ймовірно, міг вважати слова Надії Забіли простою намовою на свою обраницю, одначе вони з лякаючою частотою повторювалися з вуст інших близьких йому осіб.
Т.Г.Шевченко. Автопортрет (1847)
Ввечері того ж дня Ликера дала згоду на шлюб, та за умови, що це дозволить їй пан, тобто Микола Макаров. Шевченко попросив панночок Надію та Олександру негайно написати Макарову, який у той час теж перебував за кордоном, у Німеччині. Зі слів Ликери був написаний лист, одначе панночки не поспішали надсилати його, небезпідставно вважаючи, що час на їхньому боці і зволікання може допомогти вберегти їхнього друга від помилки. Та зрештою лист, звісно, потрапив до адресата, хоча відповіді довелося чекати досить довго – близько двох тижнів.
Тим часом Шевченко, зрадівши згоді своєї обраниці, приготував їй подарунки: хрестик та книгу – «Граматку» (буквар) Пантелеймона Куліша. Навряд чи, Ликера змогла оцінити такі подарунки, адже попри те, що вони багато значили для поета, для неї вони не значили нічого. Переконавшись, що хрестик не золотий, Ликера його просто викинула.3 Шевченко хотів не просто взяти собі Ликеру за дружину, але й переймався її духовним та культурним рівнем, вона ж у свою чергу переймалася тим, чи не скупий часом її жених.
Ідучи якось зі станції до будинку Надії та Олександри (щоразу Шевченко проходив від станції і у зворотному напрямку по чотири кілометри), він назбирав (який зворушливий жест!) коханій букет польових квітів. Ликера жесту не оцінила. «Хоч би які квіти, а то трава!.. На сміх людям!»2 - сказала вона і щойно Тарас відійшов, викинула букет геть.
Тарас до всього ж завів зі своєю «любою» розмову про те, як йому хочеться повернутися на рідну Батьківщину й оселитися у світлій тихій хатині. Ликера навряд могла розділити його мріяння, вона радше хотіла бути панією, а не повернутися назад у село. Зрозумівши це, поет засмутився, але наміру свого не полишив.
До портрету Ликери додавалися все нові і нові неприємні риси. «Вона натура егоїстична, яка ніколи не оцінить того, що в Тарасі Григоровичі є доброго»4 - писав у своєму листі від 2 серпня 1860 року брат Надії та Олександри Василь Бєлозерський Миколі Макарову. «Як вона холодно прийняла його пропозицію…» - також зауважувала Олександра Куліш.
_на сайт.jpg)
Т.Г.Швченко. Портрет Л.Полусмакової (1860)
«Він старий, і скупий, здається! Така неохота йти!»3 - анітрохи не криючись, цинічно заявляла Ликера, не переймаючись тим, що її слова можуть переказати нареченому. Втім, дівчина таки вирішила піти заміж за «старого і скупого», бо зрештою це була непогана пропозиція і перед нею майоріла омріяна перспектива стати панією.
Одного дня Шевченко послав листа Надії Забілі з проханням відпустити Ликеру з ним за покупками у Петербург. Однак Надія відмовилась. Тоді поет сам приїхав до селища, але і тут отримав відмову. Надія Забіла, відчуваючи покладену на неї відповідальність за Ликеру, не бажала відпускати служницю. Тоді Шевченко запитав, чи відпустила б вона Ликеру, якби вони були повінчані, на що Надія відповіла, що, звісно, відпустила б, «бо яке б мала тоді право задержувати її?!».2
Шевченко розлютився. Як людина творча, він не став кричати, а висловив свою обурену незгоду у вірші. Того ж дня його рукою було написано вірш «Ликері. На пам'ять 5 августа 1860 г.»:
Моя ти любо! мій ти друже!
Не ймуть нам віри без хреста,
Не ймуть нам віри без попа.
Раби, невольники недужі!
Заснули, мов свиня в калюжі,
В своїй неволі! Мій ти друже,
Моя ти любо! Не хрестись,
І не кленись, і не молись
Нікому в світі! Збрешуть люде,
І візантійський Саваоф
Одурить! Не одурить Бог,
Карать і миловать не буде:
Ми не раби Його — ми люде!
Моя ти любо! усміхнись
І вольную святую душу
І руку вольную, мій друже,
Подай мені. То перейти
І Він поможе нам калюжу,
Поможе й лихо донести
І поховать лихе дебеле
В хатині тихій і веселій.
Продовження у наступному номері