Мова України. Випуск #3
І всі мови
Слав’янського люду —
Всі знаєте. А своєї
Дастьбі... Колись будем
І по-своєму глаголать,
Як німець покаже
Та до того й історію
Нашу нам розкаже, —
Отойді ми заходимось!..
Тарас Шевченко
"І мертвим, і живим, і ненародженим землякам
моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє",
1845
Я не проти російської мови, як і не проти будь-якої іншої. Дві державні мови це теж непогано, але не у нашому випадку.
Мова кожного народу – це щось особливе і неповторне, те, що зберігає його культуру, традиції, історію. Те, що в багатьох випадках ідентифікує представника тієї чи іншої національності. Чому ж ми не поважаємо власну мову, а з нею і власну державу і самих себе?
Російська як друга державна мова в Україні може бути хрестом на українській. Чому? Все дуже просто. Яку історію ми маємо за плечима? Згадаємо про найсвіжішу: 70 років радянської влади, за якої вживання української мови аж ніяк не віталося, вона вважалася «сільською» і більшість прагнула говорити більш популяризованою російською. Українську мову називали «малороською», а Україну «Малоросією». Яка гарна назва! А як вам оце: «Росія – сестра наша старша». Мене завжди смішив цей вислів – старша! І коли це вона встигла так вирости! Та повернімося до мови. Російська і зараз в Україні частенько вважається престижнішою. Часто помічаю, що люди, які хочуть здаватися більш «крутими» починають розмовляти російською, навіть якщо рівень володіння нею залишає бажати кращого. Ми все ще соромимося власної РІДНОЇ мови. І це зрозуміло, бо ж з моменту отримання Україною незалежності пройшло лише трохи більше двадцяти років, а це зовсім не показник. Велика частина населення пам’ятає Радянський Союз і відповідно його мовну політику, а багато хто й до цих пір живе у ньому. Але пройде час і ситуація почне змінюватися. Якщо українську мову підтримувати у її відродженні на державному (і недержавному теж, звісно) рівні, то досить скоро можна буде побачити позитивні зміни. Українці почнуть розмовляти українською! Я певна цього! Але зробивши російську мову державною, ми наступимо на горло власній пісні, і зовсім не у переносному значенні. Звичайно ж, ви можете заперечити, мовляв, хто схоче, той і з трьома державними мовами розмовлятиме українською. Воно то так, але тут питання не лише у свідомому виборі, але й у звичці. Звичці розмовляти російською. Звичці, яку ми добряче підтримаємо, затвердивши в Україні дві державні мови. Більшість, як це не сумно, часто йде туди, куди віє вітер. Порівняно невелика частина населення свідомо замислюється над тим, що, можливо, щось їй просто нав’язується: засобами масової інформації, або тією ж більшістю, яка хоче «бути як усі»… Зберігши українську мову єдиною державною, ми створимо нову чудову звичку: розмовляти українською. А згодом покращиться і національна самосвідомість українців, їхнє розуміння власної історії та культури, власної гідності.
Дві та більше державних мов часто характерні для колишніх колоній. Наприклад, для Індії, яка довго, я б навіть сказала – дуже довго, перебувала під владою Великої Британії. Тож і державних мов у неї дві: хінді та англійська. Та все ж варто зазначити, що свою самобутність Індія зберегла, а чи збережемо ми свою – це велике питання, якщо так зневажливо ставимось до рідної мови. Візьмімо до прикладу, Південно-Африканську Республіку (ПАР) – теж дві державні мови: африкаанс і все та ж англійська. Великобританія, до слова, мала півсвіту колоній, як і багато інших європейських країн, які тепер так мило ратують за права людини. Європейці знайшли у ПАР поклади золота, яке вони чомусь цілком справедливо вважали своїм, і разом зі своїми лопатами поспішили на південь африканського континенту. Звичайно ж, місцеве населення одразу перетворилося на рабів для «білих панів». Режим апартеїду тут процвітав наче сакура навесні. Від не дуже далеких, але сумних часів у ПАР і залишилася друга державна мова. У багатьох африканських держав і зовсім залишилися як державні лише ті мови, що були принесені колонізаторами, а не місцеві. Сумно-то воно якось. У Республіці Чад – французька, в Уганді – англійська, в Екваторіальній Гвінеї – французька та іспанська, у Нігерії – англійська та французька… Те ж саме можна сказати і про країни Південної та Центральної Америки: наприклад, у Республіці Суринам лише одна державна мова – нідерландська, у Сальвадорі – іспанська, у Бразилії – португальська…
Звичайно, і тут можна заперечити, мовляв, деякі колишні радянські республіки затвердили у себе російську як другу державну мову. Це стосується Білорусії, Казахстану, Киргизії. Та чомусь інші не поспішають це робити. Країни ж Прибалтики нізащо в світі не зроблять у себе російську другою державною. Думаю, нам теж треба зберігати свою самобутність і свою мову, тим паче таку прекрасну.
Чи може, ми таким чином, прийнявши російську мову як другу державну, намагаємося догодити нашій «старшій сестрі» Росії, налагодити «дружні стосунки», показати, що ми, мовляв, заодно? Та чи не настав вже час нам самим вирішувати як жити? Ті, хто цінує свою думку і чинить так, як вважає правильно не всім подобаються, та чи потрібно нам завойовувати симпатію тих, хто нас не поважає і постійно нав’язує свою, вигідну їм самим перш за все, позицію? Це питання, яке не кожен собі ставить, а дехто просто уникає його. Звісно, політкоректність річ чудова, та треба вміти настояти на своєму, коли мова йде про такі важливі речі як державна мова.
Звернімо, наприклад, погляди на Америку, адже ми любимо це робити. З яким патріотизмом громадяни цієї чудової країни святкують державні свята, як слухають державний гімн, як поважають себе і свою країну!.. Вони знають, що незалежність дорого їм коштувала. Але хіба меншого вона коштувала Україні? Хіба не цього прагнули українці не одне століття своєї історії – незалежності? Чому ж тоді зараз, отримавши її ми не цінуємо це, а постійно нарікаємо? Чому не користуємося цією чудовою милозвучною мовою, яка, до слова, займає друге місце в СВІТІ за милозвучністю? Наша держава, наша історія, наша мова – прекрасні! І повірте, в наших силах продовжувати нашу славетну історію, жити так як ми бажаємо, не обертаючись постійно на когось іншого, а ідучи своїм власним шляхом. І я бажаю нам цього від усього серця!