Мартинівський Парфенон. Випуск #1

15.11.2014 18:00

Колись, три роки тому, їдучи з Богуслава до Канева, у сутінках я раптом помітила диво: над ставком у Мартинівці (вже потім я дізналася, що то було за місце) височіла дивовижна споруда. Більше скидалося на те, що це вже були руїни вельми старої будівлі, а мене мов магнітом тягне до такого.

                 Я відчуваю, як кажуть англійці – exciting – радісне збудження. Тоді я подумала, що це залишки якогось маєтку. Та якоїсь миті здалося, що це мені просто привиділося, адже з усього скидалося на те, що будівля визначна, а я ніколи не чула про щось подібне у цих краях. І лише нещодавно я зрозуміла як, в сутності, я небагато знаю про свій рідний край…                  

 

Та мені не здалося. Ретельно пошукавши в Інтернеті, я таки знайшла інформацію, що та захоплююча будівля – це залишки цукрового заводу. О, хіба порівняти ту красиву будівлю з нинішніми заводами!     

                                 

  І ось увесь цей час, усі ці три роки, я мріяла знову побачити на власні очі це диво. І ось нарешті здійснилося! Будівля була такою ж мальовничо прекрасною, як і три роки тому – точніше сказати, стіна будівлі – це все, що від неї лишилося, одна лише стіна. І все було чудово, от тільки мені здавалося, що тоді, коли я проїжджала повз це прекрасне і мальовниче місце, тут було більше руїн…            

«1912» - майорить цифра на фасаді вцілілої стіни – побудована ще до нашестя «совків». Та це, я Вам скажу, неозброєним оком помітно. Погляньте лишень на цю красу: на залишки вигадливих дерев’яних віконних рам, на чудернацькі візерунки цеглинками, а ця красива виступаюча частина фасаду – та це свого роду шедевр. У Радянському Союзі так не будували. «Панські витребеньки».

От тільки саме ці «панські витребеньки» стають історичними пам’ятками. Ніхто, я певна, не зробить пам’ятник архітектури з тих «коробок», що набудували «совки». Очевидно, що навіть ця красива будівля цукрового заводу зазнала на собі їхнього впливу  - на зворотному боці стіни можна побачити зелену фарбу у класичному «совєцькому» способі нанесення. А ще можна помітити як вирішували проблеми архітектурного планування у Радянському Союзі – крайнє вікно просто-напросто замурували, які вже там вигадливі віконні рами…   

Та все ж вона зберегла свою красу, ця чарівна стіна. Здається, це була адміністративна будівля, не надто її залишки схожі на склад чи виробничий цех. Втім, хтозна. Інформації про неї вкрай небагато. 

Та все ж дещо є. Перший цукровий завод у Мартинівці побудований Дарієм Понятовським (на честь якого, ймовірніше за все, назвали сусіднє з Мартинівкою село Дарівка), якому в той час належали ці землі, ще у 1852 році. Щоправда, за деякими джерелами ¹, завод цей побудував Август Понятовський. З огляду на те, що і Дарій і Август мали однакове по-батькові – Осипович, ймовірніше за все припустити, що вони були родичами.

Дарія Понятовського називають нащадком польського королівського роду Понятовських. (До речі, останній польський король Станіслав ІІ Август Понятовський навіть бував у Каневі – це ще одна цікава історія.) Так от, це не зовсім так. Бо ж  - ліричний відступ – Понятовські ведуть своє походження від італійців Тореллі. 

Станіслав Август Понятовський, король Речі Посполитої

(Робота Марчелло Бачареллі)

Один з Тореллі взяв собі за дружину у 1629 році польську дівчину Софію, батько якої володів містечком Понятова. Так Тореллі отримав прізвище Понятовський. Від онуків цього подружжя пішли дві родинні гілки: одна з яких, так, мала знатних поляків, найвідоміший з яких король Станіслав ІІ Август Понятовський, а інша хоч і мала небідних нащадків, які володіли маєтками в Україні, все ж не відігравала в історії Польщі значної ролі ².

Федір Артемійович Терещенко

Схоже на те, що Дарій Понятовський і таємничий Август Понятовський належали саме до другої, некоролівської, гілки Понятовських. Та й нехай. Через треті руки Мартинівка перейшла до Федора Артемійовича Терещенко із  заможної родини цукрозаводчиків Терещенко, які на той час володіли вже 10-ма цукровими заводами і зналися на цій справі. Нащадки Федора Артемійовича на початку ХХ століття перебудували існуючий цукровий завод, оснастивши його найновітнішим на той час обладнанням. 

У 1912 році, саме у той рік була зведена будівля, від якої нині лишилась мальовнича стіна, Мартинівка в якості посагу перейшла до доньки Федора Артемійовича Надії. Та в Мартинівці подружжя не жило. До речі, саме на початку ХХ століття у Мартинівці було знайдено те, що нині називають Мартинівським скарбом. І недаремно: до нього входила понад сотня виробів зі срібла, що датуються 6-7 ст. н.е. Але це – так – ще одна цікава історія, про яку ми ще обов’язково напишемо.           

Та повернімося до нашого цукрового заводу. Позаду вцілілої стіни купами валяється цегла. З цієї самої будівлі, як можна здогадатися. І складається враження, що посипалась вона не сама, а хтось збивав її навмисно. Отак воно завжди, а потім скажуть «олігархи винуваті».      

Трохи поодаль вцілілої стіни – позаду неї – височить вежа цукрового заводу, яку видно ще щойно в`їхавши в село. Вона старіша навіть за будівлю і побудована була ще у 1904 році. Так що цього року у неї ювілей – 110 років. Мабуть, з її верхівки і Канів видно.       

            

Якщо пройти стежкою трохи далі за вежу, то можна знайти щось на кшталт головного в’їзду – певно, саме він тут колись і був. Елементи огорожі ще збереглися. Навпроти цього самого головного в’їзду також якісь руїни. Та виглядають вони не надто принадно, тож лізти ми туди не стали.

  

З усього скидається, що завод мав велику територію. Та й зараз круг нього самі руїни (щоправда, не всі вони такі принадні як вціліла стіна), які нагадують про те, що колись тут було потужне підприємство. Вдало вибрано місце для побудови – над мальовничим ставком. Над самим ставком зберігся цегляний паркан, щоправда, не зрозуміло, коли саме він був побудований. 

Перед стіною цукрового заводу широка дорога, можна пройти нею далі, та цікавого там нічого нема. Лише напівзруйнована одоробляна будівля, явно радянської чи пострадянської будови (збереглася вона куди краще, ніж красива будівля 1912 року. А причина очевидна - як і вежу, її важко розібрати на цеглу), ще кілька руїн та й по всьому. Як не крути, найцікавіші тут мальовнича стіна і вежа.

І так, мені не здалося. Просто серце крається від усвідомлення того, що ще не так давно тут було куди більше будівель…   

У 2000 році мартинівський цукровий завод оголосив про своє банкрутство. Певно, з того часу і почав занепадати. Зараз територія цукрового заводу знаходиться у приватному володінні. Вигляд вона має занехаяний, та хай там як, тут навряд чи буде цукровий завод. 

Не так давно напівзруйнований канівський міст над Дніпром визнали пам’яткою місцевого значення. Чому б не зробити те ж саме із залишками цукрового заводу у Мартинівці – вцілілої стіни, вежі і паркану цілком достатньо, щоб донести до прийдешніх поколінь особливу магію того часу, в якому вони були зведені. Адже це вже історія.                      

 Магію має будь-який час. От тільки я завжди думаю, дивлячись на всі ці багатоповерхівки, в одній з яких я сама виросла, чому зараз не будують так, як сто років тому? Шкодування за минулим часом мені не властиве, я ніколи не мріяла жити, скажімо, у ХVI столітті.

Але архітектура – це особлива тема. Бездумність – ось яка основна її риса сьогодення. Нам аби швидше побудувати. А де ж вигадливі балкончики, ліпнина, те справжнє архітектурне мистецтво? Може, колись до нас повернеться ця наша чудова властивість – будувати не лише навіки, але й красиво. Як гадаєте?.)                                              

У будь-якому разі рекомендуємо Вам відвідати це чудове і мальовниче місце і побачити на власні очі всю цю красу. Поки вона ще існує. 

А ось і наше відео.)

Щоб дивитися у найвищій якості, натисніть колесико

у правому нижньому майже куті (одразу після маленького

годинничка) і у вкладці виберіть "1080р HD"

(Щоб з`явились ці функції, потрібно почати програвати відео.)

Приємного перегляду!

 

Фото Станіслава Августа Понятовського - Вікіпедія, фото Ф.А.Терещенко - газета "Сегодня"