Літо у Прохорівці. Випуск #7-8-2016

        Чим пахне літо? Полуничним морозивом? Сосновим лісом? Новими парфумами? У Прохорівці воно пахне спокоєм. І усім вище перерахованим теж. Новими парфумами, які ти привезла з собою. Вони не знадобляться тобі на вечірніх прогулянках, але нехай. А сосновий ліс тут ускрізь. Так приємно дивитися на небо в обрамленні високих соснових гілок. І полуничне морозиво – знайти його можна будь-де, навіть якщо доведеться йти до крамниці три кілометри. А між тим, така дорога сповнена відкриттів. І ось ти йдеш по ній знову – не заради морозива, а просто так – для насолоди.  

             Прохорівка – знаний курорт, але таке відчуття, наче турбази доживають свої останні дні. І в цьому теж є особлива чарівність. Стара бібліотека, у будівлі якої є щось від поміщицьких будиночків ХІХ століття, і лавки-гойдалки – востаннє я бачила їх десять років тому, а вони й досі тут! Перелаз у паркані став більшим, знайомі будівлі зустрічають клямками. Що як це літо – одне з останніх, коли цікаві очі заглядають досередини?..  

            Але навіщо ж сумувати? Минаю знайомий поворот, а ось і церква. Вона тут уже більше ста років. Як я хотіла її побачити! Обрамлена зеленню, вона немов здійснена мрія. А ще вона значно більша, ніж здається на фото. Тут практично завжди тихо і безлюдно, служби проводяться лише на свята – у селі немає власного священика. Оглянути ж церкву можна у будь-який час. Щоправда, потрапити на територію можна, лише знаючи, що ворота насправді не зачинені. Тут або віра, або сміливість. Або й те, й інше.  

         Широка асфальтована дорога нагріта сонцем. Доріжки для пішоходів, як водиться, немає. Та, втім, автомобілі зустрічаються рідко. А першовідкривачам щастить: на горизонті видніється справжній млин. Без лопатів, щоправда, і від справ відійшов давно, та автентичності йому не займати.

      Нехитра табличка «Санаторій «Жовтень», повз яку проходить більшість Але стійте! Саме там – одна з найбільших цікавинок. Та як і справжній скарб, її доведеться шукати. Два (а може, й три) кілометри повз справжній сільмаг і колоритну аптеку, а далі під гору, точніше – в гору. Літом це ще та пригода, зате вже напевно, ви будете насамоті з цією пустельною і вельми мальовничою дорогою. Вхід до санаторію відкритий, хоча сам він давно не приймає гостей. Заходьте, заходьте. Він і сам по собі цікавий об’єкт, особливо для любителів старого і закинутого. Покинутий літній майданчик, зачинені будівлі… А взагалі що ми тут шукаємо? Зупиніться. Саме тут у ХІХ столітті жив знаменитий Михайло Максимович. Саме тут його відвідував Тарас Шевченко. Саме тут бував Микола Гоголь. Саме це місце називають Михайловою горою. 

        Попри те, що місце особливе саме по собі, є тут що подивитися і у більш матеріальному сенсі. Це крислатий дуб Шевченка (він нібито під ним сидів) та сосна Гоголя (мабуть, письменник теж мав якийсь зв'язок з цією представницею флори) – вона, щоправда, вже всохла, та все ще на своєму місці. Господар хутору – Михайло Максимович – похований тут же. Він знайшов свій спочинок у тіні древніх дерев неподалік. Невелике обгороджене місце – стильний чорний обеліск і фотографія – ви впізнаєте його одразу. А як ні – до ваших послуг говіркий сторож. Не хвилюйтеся, він вже звик – все-таки відвідувачі тут трапляються.         

      З приємним відчуттям легкої втоми лабіринтами сільських вуличок., достойних Медини, до місця, я повертаюся до місця, яке на два тижні стало моїм домом. Тихо, лише легкий відгомін голосів нагадує про красу життя. Я вдивляюся у чисте вечірнє небо. Ще кілька годин і на ньому з’являться найяскравіші у моєму житті зорі.                                                                            

        Все наповнене тишею, спокоєм і красою. І літом. Я ще не поїхала, та вже знаю: я повернуся.