Коло. Випуск #5-6-2016

        Мені здається, що я вже була тут. Що я бачила все це. Що все це бісове замкнуте коло. А навколо темний густий чорний туман. І мені обирати: йти по цьому колу, де все знайомо і безпечно, але таке остогидле – чи зробити крок у густий чорний туман. Це не так легко, як здається. Ноги немов наливаються свинцем, варто бодай трохи просунутись вперед. І щоразу хочеться побігти назад, вчепитися в знайомий поручень чи одвірок і не ніколи не відпускати.          

       Але ні. Хоч це і зайняло у мене багато часу – зрештою, мабуть, так і мало бути – я все-таки йду уперед. Розгинаю пальці виявляється, це не так і важко – може, раніше я просто не була готова. Нога відривається від землі. Потім інша. Цей крок… Навколо мене темрява. Суцільна. Я нічого не бачу, мої руки нічого не торкаються. Здається, я ще можу повернутися назад. Але ні. Витираючи сльози, я йду вперед. Іноді я сповнена розпачу, але він швидко минає. Здається, вона не така вже й страшна ця невідомість. І ось туман поволі розсіюється. Я починаю бачити перед собою обриси чогось… Мої ноги стоять у траві. Серед неї тут і там ростуть квіти… Це високий берег, а переді мною красиве безкрайнє море. Раптом я обертаюся назад і не можу повірити – моє замкнуте коло в якихось ста метрах від мене! Клянуся, я пройшла по ньому тисячі миль, щоразу бачачи одне й те ж саме. Але ні – я більше туди не повернуся! В моєму житті більше не буде кіл, квадратів і трикутників. Я обертаюся і йду вздовж морського берега. Куди? Мабуть, туди, де я завжди мріяла опинитися, проходячи коло за колом.